Хорватський півзахисник Єрко Лєко провів у «Динамо» чотири роки, з 2002-го по 2006-й, і від виступів у Києві у футболіста залишилися найприємніші спогади.
9 квітня Єрко відсвяткував 40-річний ювілей, і приймав привітання з усього світу, зокрема й від офіційного сайту київського «Динамо», яке згадує з теплотою в голосі. У першій частині інтерв'ю Лєко розповів, як відсвяткував свій найбільш незвичний день народження, скільки ігрових футболок у його колекції, як обігрує Огнєна Вукоєвича на футбольному полі, а також поділився своїми успіхами на тренерському терені.
- Єрко, насамперед прийми від усієї динамівської сім'ї щирі вітання із 40-річним ювілеєм, який ти відсвяткував 9 квітня. Напевно, не помилюся, якщо припущу, що це був найбільш незвичний день народження у твоєму житті через коронавірус та карантин?
- Дійсно. З нагоди свого 40-річчя я готував велику вечірку, планував запросити багато друзів. У підсумку довелося обмежитися барбекю надворі будинку з дружиною та дітьми, а ввечері подивилися всі разом фільм. Щоправда, домовився з одним моїм другом, у якого день народження був 10 квітня, що після карантину ми разом зробимо грандіозне свято.
- В Україні не прийнято святкувати 40-річчя – мовляв, того, хто вирішить відзначити цю дату, нібито будуть переслідувати нещастя. А як у Хорватії?
- У нас такого немає. Перша дата, яку святкують із розмахом, – це 18-річчя. Далі традиційно збирають велику компанію на 30 років, потім на 40, потім на 50 і так далі. Пам'ятається, коли мені було 30 років, я виступав у «Монако». Запросив до себе шість найближчих друзів, оплатив їм квитки на літак, замовив столик у ресторані на сім людей. Яке ж було моє здивування, коли дуже несподівано на машинах приїхали ще десять моїх друзів. У підсумку ми вже сиділи компанією не з семи людей, а з сімнадцяти (сміється). Звичайно, я був дуже радий, що так склалося, що хлопцям вдалося взяти вихідні на своїх роботах, і вони зробили для мене велике свято.
- Чи полюбляєш отримувати подарунки? Що найбільш пам'ятне отримав останнім часом?
- Не можу сказати, що кожного разу чекаю з нетерпінням подарунків, але, звичайно, приємно отримувати їх. Наприклад, зараз на 40-річчя Покривач, з яким я грав у «Монако» та збірній, разом із ще одним моїм другом презентували оригінальну футболку Марко ван Бастена з «Мілана». Вона особливо цінна для мене, тому що я з дитинства вболіваю за італійський клуб, а коли в іграх вдавалося забивати, то я підкидав догори руки та кричав: «Ван Бастен!» Голландський нападник був для мене кумиром, і зараз його футболка займе почесне місце в моїй колекції.
- Взагалі, велика в тебе колекція футболок?
- Зараз на карантині саме є час розібратися зі своїм «багатством». Порахував – як виявилося, їх у мене більше двох сотень! Це і мої ігрові футболки, і гравців, кому мені доводилося протистояти на футбольному полі, і футболки моїх друзів, які виступають у різних клубах. Зараз у мене в будинку я виділив одну кімнату, де висять усі футболки, мої медалі та нагороди, завойовані за роки ігрової кар'єри. Сини Карлос та Лео часто заходять туди, запитують, де я виграв ту чи іншу медаль, і мені приємно, що їм цікаво це.
- Судячи з твоїх сторінок у соцмережах, форму вдається підтримувати й після завершення професійної кар'єри. Чемпіонат серед ветеранів, який ти виграв із «Локомотивою», – це серйозний рівень?
- Дуже серйозний, у чемпіонаті беруть участь 12 команд. У нас уже після досягнення 33-річного віку можна заявлятися для участі в ньому. До слова, в минулому році ми виграли відразу два чемпіонати серед ветеранів з «Локомотивою» – і з великого футболу, і з міні-футболу. Головним нашим суперником є «Загреб», за який виступають багато екс-футболістів збірної – Вукоєвич, Шимуніч, Шимич, Марич, Бішчан, Крешич та інші. Я жартую над ними: «У вас у команді багато зірок, а у нас – команда-зірка» (сміється). У нас грають хлопці не такі зіркові, виступали в другій-третій лігах Хорватії, але ми сильні командною грою. Я граю в нападі й три роки поспіль стаю найкращим бомбардиром (сміється). Нинішній чемпіонат через коронавірус, як і всі турніри, довелося призупинити. Ми поки йдемо в лідерах, випереджаючи найближчих переслідувачів із «Загреба» на одне очко. З інтересом чекаємо на продовження баталій на футбольних полях.
- Також ти тренуєш юнацьку команду «Локомотиви». Які успіхи?
- Так, уже третій рік. Усе досить непогано складається – ми ведемо боротьбу за лідируючі позиції із загребським «Динамо» та «Хайдуком». Також мені залишилося довчитися півтора року на тренерських курсах для отримання ліцензії PRO, яка дозволить мені працювати з дорослими командами. Ми домовилися з президентом «Локомотиви», з яким у мене дуже хороші стосунки, що поки я набираюся досвіду з командою U19, але коли буду готовий, то зможу очолити першу команду. До слова, влітку минулого року мене запрошували працювати з юнацькою командою загребського «Динамо», але я відмовився, тому що з молоддю мені й у «Локомотиві» подобається працювати. Але зараз у Загребі планується тренерська рокіровка, й на місце Нєнада Бьєліци має прийти Ігор Йовічевич, який працював раніше в «Карпатах». Якщо так станеться, то керівництво «Динамо» хоче, щоб я очолив замість Ігора другу команду, яка виступає у другому дивізіоні. Це вже дорослий футбол, і це буде цікаво. Але, знову ж таки, все буде залежати від президента «Локомотиви», чи зможе він відпустити мене. Якщо ж скаже, що я потрібен тут, то я знову відмовлю «Динамо» й залишуся.
- До речі, тобі навіть удалося стати з юнацькою командою «Локомотиви» чемпіоном Хорватії...
- Так, це було в перший сезон після того, як я прийняв команду. Причому її тренером я став уже по ходу сезону, тому заслуга у здобутті першого в історії чемпіонства «Локомотиви» по юнаках тут не лише моя, а й попереднього наставника. Потім був виступ у Юнацькій Лізі УЄФА, що також залишило найприємніші спогади («Локомотива» не програла жодного матчу – спочатку в першому раунді обіграла на виїзді бухарестське «Динамо», а потім вдома зіграла внічию, а в другому колі після двох нічиїх поступилася боснійському «Желєзнічару» за правилом виїзного гола. – Прим.). У лютому ж дивився, як загребське «Динамо» грало в раунді плей-оф Юнацької Ліги УЄФА, і спіймав себе на думці, що це я міг привезти команду до Києва, якби прийняв пропозицію динамівців минулого літа (посміхається).
- Бадр Ель Каддурі у своєму інтерв'ю сказав, що в тренерській кар'єрі не хоче бути схожим на Валерія Газзаєва. А чи був у твоїй кар'єрі тренер, роботу з яким ти згадуєш із здриганням?
- Є кілька тренерів, але я прізвищ називати не буду. Але можу сказати, що і за часів кар'єри гравця, і зараз я люблю, коли тренер розмовляє з футболістами, незалежно від того, виходить той чи інший гравець на поле чи ні. Є такі наставники, які спілкуються виключно з футболістами основного складу, є які обіцяють поставити тебе до складу на наступну гру, і кожного разу годують такими «сніданками»... Але треба бути чесними зі своїми підопічними. Адже можна підійти та сказати: «Єрко, зараз ось така ситуація, ти місяць грати не будеш». Звичайно, буде неприємно, але це буде чесно. А не обманювати кожного разу... У цьому плані мені подобалося працювати з Рікардо Гомесом в «Монако» – дуже хорошим психологом, який, незважаючи на наявність зіркових футболістів, умів балансувати так, що незадоволених у команді не було. Такого ж принципу намагаюся й я дотримуватися у своїй роботі. Звичайно, в команді з 25-30 людей завжди буде кілька незадоволених, але я не хочу, щоб за моєю спиною говорили – мовляв, «він мені обіцяв, але шансу так і не надав». Мені простіше сказати футболісту правду, а не збрехати, а потім ховати очі. При цьому важливо знайти підхід до гравців із різним характером, знайти потрібні слова, щоб не відбити взагалі бажання займатися футболом.
У цьому плані мені пригадується робота з Йожефом Сабо. А точніше один епізод, у якому ми з ним серйозно посварилися, після чого він на місяць відсторонив мене від команди. Грали ми в Донецьку, і в одному з епізодів Чернат не зміг прийняти м'яча після вкидання з ауту, у результаті суперник організував небезпечну контратаку. Сабо кричить йому з технічної зони: «Флоріне, так-перетак, що ж ти м'яча прийняти не можеш?!! Та прийми ти його!!!» Чернат же, коли на нього кричать у такому тоні, відразу губиться на полі – не відкривається, ховається від партнерів, якщо отримує передачу, то віддає відразу ж м'яча ближньому. Я грав в опорній зоні і добре бачив подібні зміни у ньому. Так ось, у тому моменті я був поруч із тренерською лавкою й кажу Сабо: «Та годі вже кричати на нього, він губиться через ваш крик». Йожеф Йожефович відразу же переключився на мене, а через п'ять хвилин і взагалі замінив. Потім, наскільки я розумію, тренер поскаржився президенту, і Ігор Михайлович викликав мене до себе в кабінет. А я пояснив, що тоді не за себе заступився, а переживав за команду, хотів, щоб вона грала краще. Зараз же я розумію, що Сабо також хотів кращого для своєї команди, хотів перемагати в кожному матчі, у кожному епізоді, тому він для мене точно не в категорії поганих тренерів.
Nenhum comentário:
Postar um comentário