Олександр Головко: «Коли МЮ вирвав перемогу у Баварії, на базі Динамо раділи, ніби це ми виграли ЛЧ»

У другій частині великого ексклюзивного інтерв'ю легендарний четвертий номер київського «Динамо» розповів про Лобановського, Лігу чемпіонів і своє становлення як тренера.

Для того, щоб потрапити в «Динамо», йому довелося «Динамо» обіграти: довгий час саме Олександр Головко залишався єдиним гравцем, який ставав чемпіоном України в складі двох різних команд, адже це «Таврія» за його допомоги обіграла киян у фіналі першого незалежного чемпіонату України, а потім ще й вибивала динамівців із півфіналу кубка.

Але, опинившись у клубі з найвищою конкуренцією та завданнями, Головко вже сприяв перемогам «Динамо». Запам’ятався надійною грою в центрі захисту та кількома дуже важливими голами в Лізі чемпіонів, здобув вісім золотих медалей чемпіонату України та п’ять кубків, діставався півфіналу Ліги чемпіонів УЄФА та провів 58 матчів за нашу національну збірну.

Словом, легенда. А раз так – нам є що пригадати, та особливо цікаво почути це з перших джерел.

Перша частина інтерв'ю

Різниця між простими людьми та геніями – у дрібницях. Так от, Лобановський був генієм

- А от цікаво: ви в «Динамо» знали роздруківки своїх ТТД чи чули їх тільки в тренерській інтерпретації?

- Це лягало в концепцію підготовки до наступного матчу та залежало від здатності тренерів цю інформацію донести до футболістів. І від бажання, звичайно. Адже цими цифрами можна або наказати, або заохотити.

Так, на стендах вивішувалися таблички, які нібито на щось впливають. Але всі ж розуміють, що впливає на все конкуренція та тренування. Тренери за гравцями спостерігають – як ви мислите, як реагуєте, наскільки ви зосереджені. А от уже при двох рівних кандидатах на одне місце тренери можуть уже озброїтися цифрами й вибрати між ними більш гідного.

Знову ж таки, цими цифрами можна вбити, а можна й пожаліти. Це – просто інструмент, не більше.

- Чи помічали ви суттєву зміну цих показників після приходу Лобановського?

- Давайте щиро: у жодній з команд до Лобановського я не стикався з жодними цифрами. Спершу ми навіть намагалися щось пояснювати, спілкуватися. У Руйті полум’яно доводили щось Валерію Васильовичу (для пізнього Лобановського це вже був нонсенс), але він мав дар настільки зрозуміло й переконливо нас переконувати, що впевнено розбивав усі наші аргументи, які ми викладали. І результат був його союзником – він грамотно стимулював футболістів, щоб хлопці не дивилися по сторонах, а виконували всі вимоги та переносили всі навантаження.

- Пробачте за, можливо, дилетантське запитання. Якщо поглянути нинішнім оком, Лобановський у «Динамо» 90-х сповідував досить типову для тієї декади побудову захисту – з ліберо і стопером. А от уже при Сабо сталася запізніла «революція», коли «Динамо» перейшло на гру в лінію, в яку грала на той час вся Європа. Це так чи не так?

- За великим рахунком, гру в ліберо застосовують і зараз – особливо в тих випадках, коли, за задумкою тренерів, один із центральних гравців у певній фазі гри опуститься трішки нижче з певною метою. Як метод, це до цих пір має право на життя та лишається ефективним. Але, з іншої сторони, про жодні революції я б не вів мови, тому що Україна, здається, найпізніше за всіх перейшла на гру в лінію. Навіть завершуючи свою футбольну кар’єру, я ще не мав досвіду такої гри в захисті. Приїхавши в Китай, уже пройшовши Крим і Рим, я не міг зрозуміти, чого хоче тренер і куди бігти – просто у нас в Україні в лінію до середини 2000-х практично-то й не грали, в мене не було відповідних знань. Тож тактичних революцій у нас не було, була функціональна готовність, дуже суворе виконання тренерських установ і злагодженість дій – всі обороняються, всі атакують, всі стараються щільно й безпомилково зіграти проти суперників.

- У «Динамо» ви застали цілу плеяду обдарованих оборонців: Беженар, Леженцев, Хомин, Волосянко, Федоров… Не рахуючи молодих і універсалів, спроможних також зіграти у центрі захисту. А як сформувався ваш тандем із Ващуком? Ви найбільше підходили одне одному за манерою, поєднанням ігрових якостей, врешті-решт, особливостями характеру та темпераменту?

- А нас ніхто не запитував – все вирішувало тренування. Ми працювали, а тренери робили висновки. Із різних варіантів обрали саме такий. А не подобається щось тобі, десь знижуєш до себе вимоги чи перестаєш відповідати вимогам, «закисати» – тренер тебе викликає й каже: «Дивися, ось таке й таке не влаштовує. Ось є конкурент, він уже готовий на твоє місце. Нам треба подумати». І ти йдеш, думаєш над собою. У цьому й полягає тренерська робота. Хтось уміє це робити, хтось не вміє. Васильович чудово вмів це робити. І добре, якщо мені вистачало освіти та знань, щоб зрозуміти, що він вимагає.

- «Динамо» напередодні повернення Лобановського перебувало в ігровій кризі: вилетіло з Ліги чемпіонів і Кубка УЄФА від скромних, в принципі, «Рапіда» та «Ксамакса», вилетіло з Кубка України, програвши по пенальті тернопільській «Ниві». Як же Валерію Васильовичу вдалося за досить короткий період із тих же, по суті, гравців створити колектив, який був спроможний перемагати «Барселону», «Арсенал», «Реал»?

- Перший момент – давайте будемо відверті, команду, яка «вистрелила», зібрав все-таки Сабо. Він розумів, на що здатні ці гравці, й довірив їм місце в «Динамо». Інша справа – що вміння витиснути з цих футболістів максимум, у Йожефа Йожефовича не виявилося. А от Валерій Васильович зумів це зробити, розуміючи, що для цього потрібно мати функціональний каркас ціною таких речей, як можливість осічки в чемпіонаті, так далі.

І навіть при тому значному покращенні функціональної готовності та злагодженості дій, згадайте, не забий Шевченко за допомоги захисника в Празі, не видай Шовковський чудову серію післяматчевих пенальті – й могло б не бути того сезону з півфіналом Ліги чемпіонів. Це – футбол. Логіка в ньому є, з одного боку, але з іншого – все висить на везінні, яке, як відомо, буває в сильніших.

Саме тому Лобановський був жорстким і навіть безпощадним до, здавалося б, дрібниць. Тому що він розумів: віддайся тут на 80%, а не на 100%, не добіжи там на півметра, прибери ногу ще десь – і все. У цих маленьких розбіжностях, навіть дрібницях – різниця між простими людьми та геніями. Валерій Васильович був генієм.

Упродовж трьох років у нас не було «підводок» до окремих матчів, а були одні нескінченні збори

- За ті кілька великих сезонів у Лізі чемпіонів на шляху динамівців зустрілися найвеличніші гравці декади: Зідан, Рівалдо, Рауль, Касільяс і багато-багато інших. Це ж яку роботу треба було провести, щоб учасники чемпіонату України могли ефективно та на одному темпі грати проти таких суперників!

- Саме тим, в основному, й займалися – щоб не боготворити західних «зірок». Для цього тренерський штаб особливо розраховував навчально-тренувальний процес, шукав особливі шляхи в підготовці та нейтралізації козирів суперників. Матчі внутрішнього чемпіонату на той момент для нас були легкими – ми старалися в перші півгодини реалізувати свою перевагу, щоб потім вже догравати. А готувалися-то ми саме до єврокубків, адже за інтенсивністю, енергетикою, енергозатратністю міжнародні матчі були в рази важчими, ніж все те, що ми бачили на внутрішній арені. Саме тому тренувальний процес, наші щоденні заняття, це були наші найбільші навантаження. Впродовж трьох років у нас не було «підводок» до окремих матчів, а були одні нескінченні збори. Я вже навіть не пригадаю, коли під час календарного сезону можна було мати час для перепочинку. Через це команди Васильовича давали вищий результат, ніж інші в їхніх обставинах, але при цьому грали на найвищому рівні по кілька років, а далі все було печально – витискалося все, й треба було готувати до футболу вищих досягнень вже нове покоління. У цьому також є свої недоліки, безперечно.

- Зате уявити собі іншу українську команду, яка б на рівних грала з «Барселоною» чи «Реалом», неможливо…

- Але ж і гранди зараз інші, давайте будемо відвертими. Рівень функціональної підготовки всіх команд – навіть західних, на той час дуже поступався тому, що є зараз. Я колись, уже завершивши виступи, поїхав на стажування в Німеччину. Сиджу, аналізую побачене в «Штутгарті» й «Баварії». А місцеві тренери підходять і запитують: «А ви чому приїхали?» «Хочемо щось перейняти та чомусь навчитися» «А ми у вас брали цю методику – у Валерія Васильовича просили методику, як підтягнути фізику».

А зараз футбол просто інший – великий прорив у тактиці, у аналізі гри, у тій же функціональній підготовці. Не кажучи вже про бізнес: нинішні гранди безпрецедентно заможні й можуть інвестувати не лише в гравців чи побудову спортивних арен, а й у наукову сторону.

- Чи були у вас, як у захисника, такі підопічні в Лізі чемпіонів, з якими ви не знали, як грати?

- Рауль Гонсалес із «Реала» та Ульф Кірстен із «Байєра». Наче як все поруч і зрозуміло, але вони весь час перші на м’ячі. Я й злився на себе, й багато вивчав їхню гру, головою крутив, шиєю крутив – але зробити нічого не міг.

- Велич Зідана в протистоянні з «Юве» встигли зрозуміти?

- Ну, ясна річ, великий футболіст. Він ніби одночасно скрізь був. Без шансів було грати проти нього персонально при тому, що все зав’язується на ньому, адже поруч ще й такі неординарні футболісти, як Дель П’єро чи Індзагі.

- Якби «Ювентус» випав «Динамо» не в березні, а вже в розпал сезону, шанси були б?

- Не знаю. Навіть не буду висловлювати якісь припущення. У нас була непогана команда, але той «Ювентус» – це був великий склад. Навіть таку річ скажу: мені здається, Марчелло Ліппі був чи не єдиним тренером, якого Лобан не скажу, що побоювався, а ставився до нього з більшою повагою та увагою. Остерігався, насторожено ставився. Це було видно по його міміці, ставленні, підготовці. Що передавалося й на нас, в тому числі, на мене.

- Ще такими могли б стати, здається, Арріго Саккі та Фабіо Капелло. Словом, італійська школа, яка була, можливо, найближчою для Валерія Васильовича…

- А чому ні, це нормальна тема. Адже чим було, за великим рахунком, наше «Динамо»? Пригадаймо. Вісім чоловік у «милі» в підкатах і Шева з Ребровим забивають там, де інші не забивають.

- Вам не притаманний похід вперед з ризиком для захисту, тим не менш, надважливі голи «Арсеналу» та «Байєру» – в вашому активі. Вірний розрахунок?

- Там, де можна, як-то кажуть, «підобідати» – чому б не підобідати. Як казали тренери, як добре, що забивають всі – тоді не знає суперник, від кого чекати загрози.

- Після драматичного протистояння з «Баварією» в півфіналах Ліги чемпіонів 1998/99, де було сім голів на двох і вирішальний – від Баслера – вивів мюнхенців у трофейний матч, з якими відчуттями ви дивилися на вирішальні голи «Манчестер Юнайтед»?

- Всі вболівали за «МЮ». Божевільний фінал, два голи на останніх хвилинах… Що ми творили на базі! Таке враження, ніби ми виграли Лігу чемпіонів! Це було яскраво, звичайно.

- Зупинитися за крок до фіналу Ліги чемпіонів – десять років до того такого не було, двадцять років після не було, і, можливо, ще довго такого не станеться з українським футболом.

- А нам нема про що жаліти, ми провели, як футболісти, дуже гідне життя у футболі.

Після того, як зірвався перехід до «Ліверпуля», настала чорна смуга зі смертю Лобановського та завершенням моєї кар’єри

- Після київського «Динамо» вам не було нудно у футболі?

- Це окрема тема, гідна книги. Називається вона «Час закінчувати з футболом – катастрофа». Цей період у житті змінює ставлення до себе. Починаєш менше претензій до себе пред’являти, це ж інші винні, а ти завжди на піку форми й таланту. Але ні – і хто швидше це зрозуміє, той і швидше знайде себе в подальшому житті.

- Той, подальший, футбол міг вас чомусь навчити?

- Ну безперечно. Особливо коли вже іншими очима на нього дивитися. Я вже згадував, саме в «Циндао Бейлайт» я освоїв гру в лінію. А от у «Таврії» я зіткнувся з грою в три центральних захисники. Олег Вікторович Федорчук, напевно, вважав, що ми всі знаємо, як грати при цій тактичній схемі, а я особисто не знав – у «Динамо» грав із ліберо як стопер, у Китаї – в лінію, а от усіх особливостей схеми в три захисники – не розумів. Коли латералі не завжди повертаються назад, а тобі весь час доводиться встигати ще й за підстрахуванням, це зовсім інша специфіка та особливий формат оборонної роботи. Тому коли мене запитували: «Ти що, лівого захисника граєш?», я – лівий центральний при грі в три – відповідав: «Почекайте, зараз розберемося!» Завжди найважча діяльність – думати. Стикаюся зараз часто з цим, коли молодих гравців за руки водиш під час тренувань, розбираєш все на «теоріях». Вони запитують: «Коли грати будемо?» Відповідаю: «В неділю».

- Свого часу чутки відправляли вас у «Лаціо», «Олімпіакос», «Ліверпуль». Що ближче до жовтої преси, а що – до правди?

- «Ліверпуль» – 100%. Тільки відсутність досвіду та комунікації завадили мені туди перейти. Я вже прощався із одноклубниками, вирушив у «Ліверпуль» із представниками «Динамо», вважаючи, що їду підписувати контракт. Але на місці виявилося, що я один із трьох претендентів. Я зустрівся з Жераром Ульє в ресторані, переговорив із ним на тій англійській мові, яка була в мене на той час. Потренувався з ними тиждень, повернувся додому – і все. Підписали вони камерунця Рігобера Сонга. Що з «Ліверпулем» не склалося, я зрозумів, коли Валерій Васильович запитав: «Ну як ти? Будемо працювати?» Я все зрозумів і відповів, що, звичайно, будемо. Хтось думав би, що це питання грошей, але для мене це було питання нового виклику в кар’єрі та нових завдань у футболі. Я не запитував про зарплату чи підйомні, а хотів спробувати себе на цьому рівні. Це було для мене, м’яко кажучи, розчарування, за яким послідувала «чорна смуга» – із травмами, смертю Васильовича, завершенням виступів. Але, повторюся, я не жаліюся – у футболі наше покоління прожило досить хороше життя.

- Гравці вашого рівня, здається, можуть вибирати висоту свого старту. Чому ж ви почали не з клубної команди, а з юнацьких збірних, де, по-перше, до підопічних треба доносити самі ази гри, а, по-друге, доведеться розпоряджатися тими, кого Бог дав, а не кого може купити ваш клуб, а ви можете звільнити-запросити?

- А спершу я відмовився від роботи в збірній. Потім, коли дзвонили вдруге, запропонували піти в штаб до Юрія Калитвинцева. Кажу: «О, це вже інша справа. Піду в штаб, понюхаю, поспілкуюся, як там все». З Калитвинцевим тоді працював Юрій Мороз, і ми всі разом поїхали на чемпіонат Європи.

Оце вже був матеріал для роздумів: бачиш, як це все робиться, як 17-річні підопічні на це реагують. Насправді, ти, хай навіть досвідчений футболіст, виявляєш для себе, що ти нічого не знаєш насправді. Ти пройшов тренерські курси, несеш багаж того, що пізнав ще гравцем, а також десь почув і побачив. І от уже маючи ці «інструменти», ти заходиш до майбутніх футболістів і намагаєшся з ними говорити. І від твого вміння переконувати, надихати, навчати залежить, чи відбудеться ця недосвідчена, але цікава команда.

- Філософське питання: як оцінювати роботу тренера юнацьких команд? За результатом, красою гри чи кількістю вихованців, які підуть далі?

- Скажімо так, футболістів готують в клубах. І тренер повинен знати, чи вдасться йому з гравців із різною філософією, рівнем підготовки, зліпити один колектив. Існує філософія єдиної підготовки – щоб усі клубні команди чи збірні грали в один футбол за однією тактикою. Я не можу з нею погодитися, тому що кожна окремо взята команда – це підбір футболістів, і буває так, що для певної схеми в окремо взятій команді просто немає гравців відповідної кваліфікації.

Тому мірило для всіх – результат, це пропуск, який дозволяє тренеру надалі працювати й втілювати свої ідеї. Мірило для нього – чи не завадив він розкритися цікавому футболісту. Гравцям треба розуміти, що раз у два місяці вони виходять, щоб представляти країну. І тут треба вигравати заради України. А ці перемоги залежать від наявності підготованих клубами гравців.

Тож, коли тренери юнацьких збірних говорять, що це їхній футболіст, це не так. Це гравець свого клубу, якого ви взяли на певний період і або вдало, або невдало використовуєте для вирішення завдань збірної.

У збірній ти не можеш навчати фундаментальним речам. Пресинг стає результатом регулярних тренувань по два рази на день впродовж тривалого часу. А у збірній ми збираємося ненадовго, маючи на увазі підготовку до конкретних матчів. Тут не до фундаментальних речей, треба взяти цих розрізнених гравців і об’єднати їх заради результату.

Тож я – за результат при якісній грі, хоча, ясна річ, що розуміти під якісною грою – це інше питання. Є захисна тактика, є атакувальна тактика. І там, і там будуть перемоги та поразки, але краще дивитися, яка команда за підсумками 90 хвилин виграє. При шквалі критики щодо команди Петракова – а вона стала чемпіоном світу. Скільки десятиліть чи століть пройде, щоб повторити це досягнення? Так що все крутиться навколо результату, це треба виграти. Будь-який тренер ДЮСШ хоче зі своїми підопічними виграти. І як би ти не грав – судити тебе будуть по перемогах. «Ти класний пацан, непогано грав – але не вийшло в тебе». Я, що міг, юнацьким і молодіжним збірним віддав. І тепер маю таку думку.

- Не прикро, що в українському футболі настільки тісно?

- А чому лише в українському?

- Може, за кордоном і не тісно, але там лише «півтора» наших тренери.

- Ну, то, може, це проблема цих тренерів? Я ось тричі перетинав кордон за минулий рік щодо працевлаштування в закордонних клубах. Обговорював з керівництвом різних клубів стратегію, завдання, перспективи.

- Це близький закордон чи більш віддалений?

- Скажімо так, не дальнє зарубіжжя. Пострадянське в тому числі.

- Уявляєте собі такий момент, коли будете працювати з гравцями, мови яких ви не знаєте?

- Я володію англійською й цілком уявляю, що міг би працювати так, як Сергій Ребров, який довів, здається, усім, що для нього це не бар’єр. Тим більше, є мова футболу – набір загальних термінів, а дай кілька тижнів, можна освоїтися і в іншому мовному середовищі. Я кажу про інші речі – завдання, ментальність і боязнь. Перше, що запитують: «А ви ж не працювали за кордоном». І як людям поясниш, що у тебе в юнацькій і молодіжній збірних кожен матч – міжнародний, і практично на рівні тієї ж Ліги Європи?

- Тренерська робота – це за хліб насущний чи за покликання?

- Цікава особливість: я вже рік не очолюю команду, але весь час мої думки з футболом. Аналізуєш матчі на телебаченні, читаєш лекції в Центрі ліцензування (спасибі за таку можливість). Тому без футболу ніяк – весь час удосконалюєшся, читаєш, дивишся багато ігор. Як будь-який тренер, я повинен людям пояснювати – якщо не футболістам, то вболівальникам і колегам-тренерам. Це вже потреба.

Тому я вдячний родині за терпіння й розуміння, адже без цього мені було б важко продовжувати займатися футболом і концентруватися думками на улюбленій справі. Їхня підтримка допомагає мені пережити часи простою в професії.