"Я відмовився грати за збірну Росії". Олексій Михайличенко – про кар'єру у Сампдорії та Рейнджерс і патріотичну позицію
Інтерв'ю Максима Розенка з головним тренером київського Динамо, справжньою легендою клубу. Сьогодні Олексію Михайличенку виповнюється 57 років.
Він непогано попрацював на футбольному полі – перемагав у чемпіонатах СРСР, Італії та Шотландії. Піком його кар'єри став 1988 рік, коли виграв олімпійські золоті медалі в Кореї, срібні нагороди чемпіонату Європи в Німеччині і звання найкращого футболіста СРСР.
Завершивши кар'єру, Олексій Михайличенко тренував київське Динамо і збірну України, потім працював спортивним директором "біло-синіх", а протягом цього сезону знову очолив рідний клуб. У розмові з Максимом Розенком Олексій Олександрович згадав про відмову московському Динамо, трансферну вартість у 1990 році та власні біоритми.
Підпис Лобановського
– Олексію Олександровичу, пам'ятаєте епізод вашого "відрядження" з київського Динамо у московське?
– Історія трапилася у 1986 році, напередодні чемпіонату світу в Мексиці. У табір збірної СРСР разом з Лобановським поїхала вся основа київського Динамо. Тим часом центральна рада товариства вирішила перевести мене у московське Динамо в наказовому порядку. Їм навіть якось вдалося домовитись з цього приводу із Валерієм Васильовичем – на власні очі бачив завізований тренером документ. Там було написано рукою Лобановського "відпускаю до кінця сезону".
Але тут вже я сприйняв все це "в штики". Сказав, мовляв, я не річ, щоб мене віддавали кудись. До того ж без мого відома. І якщо не потрібен київському Динамо, то сам знайду собі іншу команду. У підсумку москвичам відмовив, хоча мені пропонували дуже хороші умови: трикімнатну квартиру, машину, непогану за тими мірками зарплату з різними доплатами.
– У Динамо можна було отримувати доплату за офіцерське звання. Олег Блохін, наприклад, дослужився до майора. А ви в якому званні покидали Київ? Військову форму хоч б раз доводилося вдягати?
– Я під це не підписувався. Уже тоді розумів, що звання – це невелика доплата, але велика кабала. А військову форму навіть не носив – у частині перебував три дні, після чого був відряджений на місце служби у київське Динамо. Це попереднє покоління команди було при офіцерських званнях. А вже в наші часи хлопці військового звання особливо не прагнули. Пам'ятаю, що від цієї честі, окрім мене, відмовилися Заваров, Кузнєцов, Чанов.
– У 1988 році ви стали найкращим гравцем СРСР. Як ставилися до таких рейтингів?
– Зрадів, коли вперше потрапив до списку 33 кращих. 1988 рік для мене дійсно видався врожайним – було багато емоцій. Коли в кінці року дізнався, що мене визнали найкращим футболістом країни, зрадів ще більше, тому що в той час у чемпіонаті СРСР виступало багато видатних майстрів.
– Якби не поразка від Голландії у фіналі Євро, рік можна було б вважати ідеальним. Згодом із Гуллітом або ван Бастеном ви не згадували перипетії того нещасливого для збірної СРСР фіналу?
– З Гуллітом спілкувалися, коли Руд працював у Челсі – мій будинок розташований недалеко від бази клубу. Тоді за Челсі виступав мій екс-партнер по олімпійській збірній СРСР Діма Харін, тож я іноді приїжджав до них на базу. Розмовляли з Гуллітом, але до спогадів про наші протистояння на Євро-1988 справа не дійшла. Мені про це згадувати не хотілося, у Гулліта також вистачало інших тем для розмови.
4,8 мільйона за трансфер
У 1990 році в Михайличенка розпочався новий етап клубної кар'єри – італійська Сампдорія заплатила за трансфер півзахисника київського Динамо 4,8 мільйона доларів. Уже у своєму дебютному сезоні Олексій виграв чемпіонат Італії. Втім, стати лідером генуезької команди українцеві так і не вдалося.
– Яких помилок припустилися, виїхавши майже 30 років тому із "залізної завіси"?
– Довелося перебудовуватись і жити за зовсім іншими правилами. Сам переїзд передбачав не тільки зміну футболки – це була зміна способу життя. Адже в СРСР я грав тільки в одній команді. І виступав під керівництвом двох тренерів – Валерія Лобановського у Динамо та національній збірній і Анатолія Бишовця в олімпійській збірній СРСР. До того ж, у нього я ще з 10 років тренувався. А після переїзду в Геную довелося змінити все. Там були інші погляди та традиції.
Анатолій Бишовець і його вихованці. Олексій Михайличенко – крайній праворуч
– Сампдорія не була готовою дати вам час на перебудову?
– Коли людину купують за 4,8 мільйона доларів, то на неї розраховують відразу. У мене ж не все виходило. Було важко відразу перейти на систему "осінь-весна". До цього протягом 10 сезонів у грудні мій організм відпочивав. Це було вже визначено фізіологічно. В Італії ж у цей час – розпал сезону.
– Із сином українського солдата П'єтро Верховодом у Сампдорії знайшли спільну мову? Може, його батько хотів з вами познайомитися?
– Я чув, що у П'єтро є українське коріння, але так глибоко в його життєву історію не вникав. Чесно кажучи, його було важко відрізнити від типового італійця.
– У Сампдорії після Динамо на тренуваннях відпочивали?
– Інтенсивність тренувань була меншою, але підхід – схожий. Теж вистачало тактичних вправ. А ось у Шотландії був приємно здивований тренувальним процесом – ми збиралися, розминалися і грали в дир-дир. На цьому вся робота закінчувалася.
Сампдорія: Роберто Манчіні, Джанлука Віаллі, Олексій Михайличенко
– Давайте з'ясуємо ситуацію з переходом в Глазго Рейнджерс: ви могли залишитися в Генуї, чи все було вирішено заздалегідь на рівні клубів?
– Ми обопільно дійшли до цього рішення. Керівництво Сампдорії дало зрозуміти, що я не сильно підходжу під їхній стиль гри. А я був вже не в тому віці, щоб комусь щось доводити. Від Глазго Рейнджерс надійшла вигідна пропозиція. Контракт запропонували підписати на 4 роки, фінансові умови були кращими, ніж у Сампдорії. До того ж, шотландці виплатили італійцям за мій трансфер 2,2 мільйона фунтів стерлінгів.
У тому переході мені сподобався і підхід італійців – клуб реально турбувався за те, щоб я не втратив у зарплаті. Тож складність мого переходу була тільки одна – шотландці довго не могли знайти грошей, щоб викупити у Сампдорії мій трансфер. Але в підсумку гроші таки знайшли і я почав свої виступи в чемпіонаті Шотландії.
– Усе склалося краще, ніж у Генуї?
– Два перших сезони в Рейнджерс однозначно можу занести собі в актив. Вони пройшли на одному диханні. Після першого сезону був визнаний гравцем року. У третьому сезоні почалися проблеми зі здоров'ям – мені зробили одну операцію, потім іншу. У четвертому вийшов на поле 7 разів.
Але, як не дивно, після закінчення контракту Волтер Сміт запропонував мені залишитися в команді ще на сезон. Хоча на той час у клуб прийшли Пол Гаскойн, Браян Лаудруп, Олег Саленко. Я залишився на п'ятий сезон, який провів уже фактично в ролі дядька-наставника – передавав свій досвід молоді.
– Залишитися у структурі Глазго Рейнджерс вам не пропонували?
– Зробили пропозицію працювати в клубній школі Рейнджерс. Залишатися чи повертатися до Києва – для мене так питання навіть не стояло. Я не настільки добре знав мову, щоб працювати в клубній школі. Повернувся в Україну. Було дуже багато пропозицій зайнятися бізнесом. Відразу їх відкинув – сказав, що не буду займатися тим, у чому не сильно розбираюся.
– У Києві під ваше ім'я давали гроші?
– Скоріше навпаки. Я все-таки з Шотландії приїхав із грошима. Рік просто відпочивав – до того моменту, поки у Київ не повернувся із Близького Сходу Лобановський. Валерій Васильович запропонував працювати в його тренерському штабі. Для мене це було великою удачею.
Принципова позиція
Одна мрія Михайличенка під час ігрової кар'єри все ж не була реалізована – українець так і не зіграв на чемпіонаті світу. На мексиканський Мундіаль-1986 він не отримав виклик, а напередодні ЧС-1990 травмувався у контрольному поєдинку. До відбору на ЧС-1994 збірну України не допустили. Цікаво, що у Михайличенка все ж був шанс зіграти у США, але у складі збірної Росії, разом з іншими уродженцями України – Віктором Онопком, Юрієм Нікіфоровим, Іллею Цимбаларем та Владиславом Тернавським.
– У збірну Росії мене запрошували, – зізнається Олексій Олександрович. – Я відмовився. У той момент виступав за Глазго Рейнджерс. Час тоді був зовсім інший, і тих хлопців, які прийняли пропозицію, не засуджував – це їхній вибір. Але чітко розумів: якщо запропонувати шотландцеві виступати за збірну Англії, з високою ймовірністю можна прогнозувати, що він просто не зрозуміє, про що мова. Свою точку зору чітко пояснив, коли пролунав перший дзвінок із Росії на тему зміни громадянства. Мене правильно зрозуміли і більше не дзвонили.
ДОСЬЄ
Олексій Михайличенко
Народився 30 березня 1963 року в Києві. Амплуа: півзахисник.
Виступав за команди: Динамо Київ (1981-90), Сампдорія Генуя, Італія (1990-91), Глазго Рейнджерс, Шотландія (1991-96).
Досягнення: Олімпійський чемпіон Сеула-1988. Віце-чемпіон Євро-1988. Чемпіон СРСР (1985, 1986, 1990). Володар Кубка СРСР (1982, 1985, 1987, 1990). Чемпіон Італії-1991. Чемпіон Шотландії (1992, 1993, 1994). Володар Кубка Шотландії (1992, 1993, 1994).
Збірні: За збірні СРСР / СНД / України зіграв 43 матчі, забив 9 голів. За олімпійську збірну СРСР зіграв 14 матчів, забив 7 голів.
Найкращий футболіст СРСР-1988.
Тренерська кар'єра: Динамо Київ (1997-02 – асистент Лобановського, 2002-04 – головний тренер команди). Тренер молодіжної збірної України (2004-07). Тренер національної збірної України (2008-09).
З 2013 року працює спортивним директором київського Динамо.
Максим Розенко, спеціально для Футбол 24
*Текст вперше опубліковано у березні 2019-го
https://football24.ua/intervyu_tag16/
